В двухтысячных наступила эпоха доступной цифровой фотографии. Мегапикселей все больше, камеры все меньше и быстрее, съемка видео, ультразумы и прочие навороты. За 2-3 сотни зеленых можно было купить цифромыльницу цифрокомпакт, выдающий приличные фото. Яркие насыщеные цвета, красивая картинка. Бесплатность дублей, ёмкие карты памяти и возможность в редакторе вытянуть максимум качества. Все кричали о смерти пленки. Вот только пленка не умерла, она перешла в другое измерение затаилась на время…
Давным-давно, когда деревья были выше, трава зеленее а воздух чище, в расцвет эпохи пленкомыльниц и фотолабов попался мне в руки Зенит-19. Такой себе советский кирпич весом с кило, со своими плюсами, минусами и тараканами. С черно-белой эпохи я был знаком с механическими камерами (шкальниками-дальномерками-зеркалками), потому проблем «что, где, когда и как нажимать-крутить» не возникло. Напечатав фотографии с первой пленки, был просто в восторге — по сравнению с мыльницей качество было шикарным. Но речь не о зените, а об объективе, который был на нем. Вместо стандартного Гелиос-44 на тушке был накручен МС Гелиос-77М-4. Не скажу, что он редкий — по сравнению с любыми вариантами Гелиос-44 (которых как блох на дворняжке) в продаже встречается не часто, но купить его можно. Хотя он и не дешевый.
Фотографировал я им некоторе время, радовался удачным снимкам и всё такое. Вопросом «что за зверь это стеклышко» я не особо мучился, и информацию о нем не искал. Потом наступила эпоха цифры, была куплена цифромыльница и зенит был отправлен на полку. Стоял он там долгие годы, и стоял бы дальше, если бы… Дальше »
Неподалік Полтави, на узбіччі шляху Суми-Полтава-Олександрія, посеред соснової діброви лісники влаштували затишне місце для відпочинку «Козацька забава».
Знаходиться воно між Лісовими Полянами та Надержинщиною.
Конвертилка, которая перегоняет изображения в .ozf2 формат для OziExplorer (а так же для Androzic’а и любого другого софта, который понимает карты озика). Dll’ки для понимания ecw в комплекте
Поблизу Градизька, на березі Кременчуцього горя моря розташована найвища на Лівобережжі точка — гора Пивиха.
Гора має давню історію. В давнину тут було поселення Пива, що належало російським боярам Пивам.
У 1489 році король Польщі Казимир IV подарував землі і різні угіддя, розташовані довкола гори Пивихи, Київському Пустинно-Миколаївському монастирю, ченці якого в ХVІ ст. заснували тут Пивгородський Миколаївський монастир.
Місцева фортеця мала форму подовженого чотирикутника, який охоплював площу в 5 десятин. Високі кургани на чотирьох її кутах служили сторожовими пунктами. Тут були зведені дерев’яні і кам’яні будівлі, келія для ченців. Монастир на Пивисі став релігійно-політичним осередком українського народу у визвольній війні за свою державність. Круті схили гори, порізані глибокими рівчаками, заліснені деревами й непрохідними чагарниковими хащами, були схованкою для повстанців Павлюка, пізніше – козаків Хмельницького. Пізніше монастир був зруйнований.
Після зведення в кінці 60-х рр. минулого століття Кременчуцького водосховища Пивиха поступово руйнується. Щорік вода поглинає близько 7 метрів гори. Сьогодні вже розмито понад 600 метрів Пивихи. Люди знаходять залишки древнього монастиря, які вимиваються дніпровськими хвилями.
